Музикознавець і викладач, який поміняв клавіші фортепіано на пульт від важкого ударного гексакоптера.
Про шлях від цивільного митця до військовослужбовця, від якого залежить забезпечення побратимів. Про усвідомлення своєї місії і місця в армії.
У вас досить цікавий позивний – «Тяга»? Яка історія з ним пов’язана?
З позивним історія доволі забавна. Коли ми були на розподільчому пункті перед заїздом в навчальний центр, кожен отримав завдання – придумати позивний. Правило просте: або ти обереш його сам, або його тобі дадуть. Другий варіант зазвичай не той, якого ти дійсно хочеш (сміється). Хотілося назватися Музикантом, Теоретиком, Музикознавцем, Настройщиком, Лектором. Але все воно якось не клеїлося з власним переконанням: позивний повинен звучати інформативно і коротко. Грубо кажучи, в критичній ситуації мало часу говорити довгі імена. Від швидкості передачі інформації залежить точність та оперативність реакції. Коли я заповнював анкету, мене запитали прізвище. Я кажу:
«
Тягун Станіслав
»
. Буквально через 5-10 секунд я чую від колеги:
«
О, Тяга! Ось тобі класний позивний!
»
. Спершу я заперечував цю ідею, відстоював
«
Музиканта
»
. Але потім задумався: а чому б і ні? Зазвичай найкращі позивні виходять з професії та власного прізвища. Тим більше, що
«
Музиканта
»
все одно не сприймали серйозно, тому вирішив залишити
«
Тягу
»
. В даному випадку підкинута ззовні ідея чудово спрацювала. Пізніше, коли почали цікавитися, чим я займався, прізвисько
«
Музиканта
»
звучало з ноткою зневажливості та сарказму, тому позивний з прізвища підійшов як ніколи краще. Хоч і перше різке звертання в навчальному центрі від інструктора в стилі:
«
Тяга!!!! Трясця, куди ти попер!!??
»
здавалося дещо лячним, водночас це було досить кумедно. Варто розуміти, що кожен обраний позивний одразу будує асоціативний ряд для оточення. Хоч це, здавалося б, дрібницею, але як себе назвеш, так далі й піде служба. Людина з принизливим, лайливим позивним часто займає низькі сходинки в ієрархії колективу, особливо коли це підкріплюється рядом проступків.
Ви виконуєте бойові завдання на Харківщині. Розкажіть більше про свою місію.
Я виконую бойові завдання на Вовчанському напрямку, перебуваючи за Старим Салтовом. Наразі я черговий за роботою дронів Вампір в питаннях логістики. Моя місія – забезпечити їжею, водою та всіляким приладдям піхотні позиції 2 механізованого батальйону 127 харківської ОВМБр. Наскільки я знаю, командир бригади відстоював право бути саме в Харківській області, щоб тримати оборону. Навіть рекрутери говорили, що 80% особового складу родом з Харківщини. Хоч родом я з Дніпропетровщини, вступ до ХНУМ імені І. П. Котляревського та переїзд у Харків змінив моє самовизначення. Брати участь в обороні Харківської області та міста безпосередньо наразі для мене почесно, адже з’явилася можливість зробити власний внесок у цю складну справу. Наразі мені ближчий Харків по всім параметрам, адже тут є люди, що змінили мій світогляд. Плюс сам дух та культурний код міста міцно закарбувався в серці, тому мотивація працювати далі беззаперечна, незважаючи на стрес, нервовість та неоднорідність роботи.
Як ви потрапили до лав Сил оборони України? Що передувало цьому рішенню і які думки супроводжували перехід від цивільного життя до війська?
Насправді, якщо коротко – мене
«
пішли
»
в армію в коледжі мистецтв, де некомпетентно підійшли до подачі документів та бронювання працівника. Більше того, зробили вигляд, що нічого не сталося і навіть не подзвонили поцікавитися, що пішло не так. Тут доля сама підштовхнула долучитися до війська досить оригінальним способом. Можу сказати, що з огляду на минуле, сам момент раптового переходу з цивільного до армійського життя є складним через невідомість та засмічену голову через медіа. Так, це досить складно відчувати себе повноцінно впевненим у виборі, якого ти не робив і намагався відстрочити. Однак, як і більшість мобілізованих, ти проймаєшся у процесі. Сама армія – це зріз суспільства. На позиції я сидів з працівником ферми, людиною з двома вищими освітами в економічній та математичній сферах та будівельником. Ось Вам і мозаїчний квартет життя, де поєдналося непоєднуване. Якщо вже доля направила до війська, важливо знайти себе в ньому максимально, інакше вибір зроблять за тебе.
Чи складним для вас виявився контраст між творчою діяльністю — репетиціями й виступами — та суворим ритмом і дисципліною військової служби?
Саме по собі творче життя паралельно і є військовою дисципліною. Як музикознавець та фортепіанний майстер, я постійно жив у дедлайнах, де кожна дія спланована і неможливо відкласти той чи інший процес. Звісно, такі дії несуть лише репутаційні втрати, однак в армії ти відчуваєш це не менше. Споглядаючи за людьми в шаленому творчому ритмі, я б сказав, що їхній ритм життя більш інтенсивний за військовий. Принаймні з побаченого за недовгий термін служби.
Які навички, вироблені роками занять музикою, несподівано знадобилися на службі? І навпаки — чи довелося долати якісь звичні для інтелігентного середовища риси, щоб адаптуватися в армійському колективі?
Стресостійкість, пам’ять, вміння коритися і вислизати з нештатних ситуацій, інтелектуальна гнучкість – це база базова. Наприклад, при стрільбі важлива ритмічність, бо таким чином ти розумієш, скільки БК ти ще маєш. Те, за що всіх лають при навчанні, – це комунікація. А музиканти як ніхто володіють цією навичкою. Пластичність та гнучкість в адаптації до нових умов також допомагає. Однак є те, що заважає інтелігентним академічним музикантам, вихованим системою освіти, продуктивно функціонувати і заробляти авторитет в армії. Витонченість, делікатність, чемність, мовчання при гострих дискусіях. Ці риси скоріше шкодять. Тут не потрібні реверанси. Люди налаштовані сприймати інформацію чітко, швидко і конкретно.
Розкажіть про свої поточні обов’язки в підрозділі. З якими щоденними викликами та специфікою комунікації доводиться стикатися?
Наразі я виконую обов’язки чергового ISTAR, займаючись організацією доставки логістичних гуманітарних вантажів дронами типу Vampire. Ця робота є проміжною ланкою між виконавцями та замовниками, оскільки ти володієш інформацією зверху, користуєшся нею і передаєш на низ. Маючи невеликий польовий досвід, одразу розумієш потреби і способи їх реалізації. Можливо це не популярна думка, але через піхоту мають пройти всі. Це база для усвідомлення військових процесів. Щодо викликів, це сама армія (сміється). Слухай, роби, не став запитань, не тупи. Це нервова робота, де при бажанні тебе зроблять винуватим за неправильний погляд. В армії всі люди ніжні, з тонкою організацією душі, а також нервові. Тому підбирати слова, до кого і як звертатися, – це основа психологічної безпеки.
Як армійський досвід вплинули на вас особисто та на ваше внутрішнє сприйняття світу?
Не можна виокремити щось одне. Кожна новинка якось змінює і дає переосмислення старих установок. Я б радив кожному пройти БЗВП. Це 52 дні вражень, які ви не забудете. Перш за все, ви перевірите себе, свою стійкість до стресу, спробуєте повністю нове і здобудете знання, як врятувати життя і захиститися від загроз. Мені армія принесла більш організований хід думки, більшу серйозність, зібраність. Пробуючи нові труднощі, ми розширюємо горизонти сприйняття.
Що допомагає вам зберігати холодний розум, внутрішню рівновагу та самоорганізовуватися в критичних, небезпечних ситуаціях?
Хоч це й абсурдно, але іноді відчуття, що це не надовго і скоро закінчиться (посміхається). А якщо серйозно, то відповідальність за себе та оточення, адже мислити колективом навіть з двох людей – це основа виживання. В складній ситуації бажано не думати про зайве, а концентруватися на подіях. В іншому разі кінець всім. Коли ми горіли в бліндажі влітку, ніхто не ставив питання, не робив жеребкування, хто піде перший і т.ін. Немає іншого способу виживання, як самоорганізація в моменті. Мені було складно орієнтуватися на місцевості, яку я не знаю. Наразі, активно працюючи з картами, вже легше сказати, куди треба було йти, хоч і не достатньо.
Чи залишається музика частиною вашого армійського буття, чи специфіка обов’язків повністю витіснила професійний бік?
У цьому плані прояв музичного минулого, на жаль, відсутній. Моя робота не передбачає такої можливості. Сумно, коли назву твого фаху треба пояснювати спрощено, бо при слові
«
музикознавство
»
ніхто не реагує ніяк, лише потім, коли ти пояснюєш що це, можливо хтось зреагує. Тут не сприймають цю професію серйозно, бо не розуміють, навіщо вона потрібна. Тому довелося абстрагуватися від музичної сторони.
Як змінилося ваше ставлення до музики, теорії та професії загалом після зіткнення з реаліями війни?
Тут все неоднозначно. З одного боку, ти з трепетом згадуєш все, чим займався. З іншого, відсіюєш зайве і бачиш істинну суть того, що було. Грубо кажучи, якби життєві проблеми були такими ж, як і в музикознавців – я їх хочу (сміється). Армія ще ясніше показала, що таке практичність. Тому в майбутній діяльності я хотів би переглянути всі підходи до роботи, щоб практична цінність була одразу відчутна навіть в теоретичних концепціях.
Який меседж ви хотіли б донести до цивільної аудиторії?
Не бійтеся армії, адже вона буває різною. Сприймати це як покарання є хибним рішення, бо всередині цього всесвіту кожен зможе знайти ефективне застосування своїм талантам. Важливо, щоб ви самі прийшли до думки, що саме хочеться робити. Таких людей направляють позачергово до підрозділів, де потрібний такий фах чи навички. В іншому випадку виберуть за вас. А якщо звертатися до цивільних, то скажу так: дякую за надійний тил. Ваші внески роблять нас сильнішими.
Як ви відчуваєте підтримку фронту з боку колег, музичної спільноти та рідного Харкова? Що дає вам сили працювати на межі можливостей?
У момент моєї незапланованої мобілізації мій університет робив все від них залежне. Завдяки музичній спільноті Харкова було організовано три збори, з яких вдалося придбати спорядження для навчання, а потім після виходу з позиції, коли всі речі згоріли. Планшет, павербанки – все завдяки людям. Я був шалено здивований, коли в червні за тиждень було зібрано значну суму. Напевно, я робив щось правильно протягом півтора роки, якщо люди так відгукнулися. Можу сказати, що не завжди оперативно розподіляється отриманий ресурс. Все поступово. Все ж я щиро вдячний кожному. Заради вас хочеться працювати далі по 14 годин нічними змінами щодня, бо ви надаєте сенс і надію на подальше майбутнє.
За чим із мирного, музичного та професійного життя ви сумуєте найбільше, а які речі, навпаки, переосмислили чи залишили позаду?
Свобода руху, ремонт і настроювання фортепіано, акордеон. На момент мобілізації були проекти, замовлення, плани. Я плавно йшов до опанування зовнішніх робіт на інструментах. Були амбітні плани закінчити університетський клавесин, таким чином завершивши річний проект. Згадуючи про це все, находить тепла ностальгія. За педагогікою не сумую. Є певний острах, що не зможу викладати дітям через невпевненість в своїх навичках наразі та вподобаних в армії підходів до комунікації. В мене давно не було адекватних уроків фортепіано та педагога, який відкривав нові горизонти звучання. В теорії музики все більш складно, бо вміння застосовувати знання на практиці є однією з ключових проблем музикознавства, що плодить розумних дурнів з дипломом магістра або доктора філософії. Люди жадають практичних, актуальних знань. А для цього самому треба перевчитися, тож наразі є багато викликів перед самим собою.
Що б ви хотіли зробити після Перемоги та повернення до цивільного життя?
Вийти на Французький бульвар або в парку чи метро з акордеоном, колонкою і дати концерт інструментальної музики з шедеврів у жанрі мюзету та французького шансону. Магістерська робота була присвячена досвіду вуличного музикування, я б не хотів завершувати цю мрійливо-ностальгічну тематику.
Розмову зі Станіславом Тягуном передруковано з дозволу авторів «Оди стійкості». Оригінал матеріалу.
